Вінницька трагедія сталася в період 1937-1938 років, тобто в час Великого терору в СРСР, де відбулися репресії проти мирного населення у Вінниці та Вінницькій області за допомогою карально-репресивних органів НКВС.

6 листопада у Вороновицькій бібліотеці відбулася презентація книги     « ВІННИЦЯ : ЗЛОЧИН БЕЗ КАРИ». На захід завітали учні 11-х класів Вороновицької СЗШ №1, вчителі та небайдужі жителі Вороновицької ОТГ.

В цій книзі – страхітливі документи кримінальної хроніки, де сліди великого злочину старанно приховано від людського ока.

Перші матеріали книжки вийшли англійською мовою 1989 року в США.

Глибока подяка Лідії та Вікторові Лівай (США) за відшукання матеріалів з архіву автора першої джерельної книжки про масові братські могили у Вінниці – «Злочин у Вінниці» (1943), – Аполона Трембовецького. Щира подяка також Миколі Мамонтову (США), авторові статтей про вінницькі могили, одному з ініціаторів та учасників розкопів. Це йому вдалося зберегти німецьке видання книжки під назвою «Офіційний матеріал для масового вбивства Вінниці».

Поява даної книжки завершує довгорічні зусилля багатьох людей, що берегли пам’ять, свідчення і документи про більшовицькі вбивства у Вінниці 1937-1938 років та розкриття масових братських могил під час німецької окупації 1943 р.

Для учасників заходу була представлена презентація « Вінницька трагедія 1937-1938 років»

Коротка довідка :

«У 1937-38 роках із ЦК надійшла рознарядка на Вінницьку область – арештувати 40000 «ворогів народу». Для розгляду колективних справ були створені, так звані «трійки»(начальник підрозділу НКВС, секретар обкому  партії, прокурор) які колективно виносили вирок засудженим.   Одним з основних вироків були багаторічні ув’язнення в сталінських таборах і розстріли.

Допит підозрюваних відбувався у будинку НКВС на вулиці (нині Театральна) у  Вінниці.  Хоча камери були розраховані на 16 чоловік, в кожній було більше сотні затриманих.

В 1938 році «трійка» затверджувала щоденно сотні, а іноді й тисячі смертельних вироків. Через велику кількість жертв, вироки затверджувалися списками, на яких позначали строк ув’язнення або вищу міру покарання. Арештованих доставляли до будинку НКВС у Вінниці та до місцевої тюрми. Смертельні вироки виконувалися негайно, майже щодня.       Страти виконувалися здебільшого в подвір’ї будинку НКВС .

Припускають, що жертв викликали з камер під приводом відправки на заслання, зв’язували руки й по одному страчували на подвір’ї. У місці, де півколом розташовувалися гаражі, під час страт заводили машини аби заглушити постріли пістолетів. Попри це, деякі свідки чули постріли, але не приділяли їм уваги. Після страт з гаражів водою змивали кров і вантажили тіла для перевезення на місце поховання в готових могилах у Вінниці

У Вінниці існувало три «спецоб’єкти» НКВД, де були поховані тіла репресованих : фруктовий сад по вулиці Підлісній №1 (нині – Генерала Арабея) знаходився навпроти школи №26, (на даний час знаходиться Палац дітей та юнацтва) ; територія православного цвинтаря, що починалася від будинків за універмагом і доходив до того місця, де зараз знаходиться площа Стуса перед «Книжкою» та міський парк.

Ще восени 1942 року деякі громадяни м.Вінниці намагалися звернути увагу представників німецької  влади на можливість знахідки масових могил замордованих жертв НКВД.

Однак, прийшла зима і всі спроби перевірити правдивість цих припущень були тимчасово припинені. І тільки навесні 1943 року спец.комісія за участю лікарів судової медицини, створена за наказом німецької адміністрації почала розкопувати могили цих невинних жертв більшовицького терору.

24 травня 1943 року було розрито першу велику могилу.

У 1943 році страшну таємницю НКВС про 40000 репресованих і 25000 розстріляних за рознарядкою, дізнався весь світ. Під егідою Міжнародного Червоного Хреста за участі експертів із 11 країн світу, ретельно все документуючи та досліджуючи, знімаючи про все побачене документальний фільм, розпочались розкопки таємних могил у Вінницькому парку культури та відпочинку, по вул. Підлісній у так званому фруктовому саду та на православному  кладовищі. Тут лише німцями було знайдено 9439 тіл, розкопано 95 могил.

Була проведена ексгумація і досліджене кожне тіло, щоб дізнатися причини смерті.

Зі всієї Вінницької області та навіть з Хмельницької області приїжджали люди  розпізнавати трупи.

Відбулось 19 похоронів на кладовищі «Підлісне» біля автокефальної церкви, де і сьогодні знаходяться перепоховані тіла.

Після того, як червона армія визволила місто 20 березня 1944 р від окупантів, вони знайшли у німецькій комендатурі список тих жінок, які розпізнали своїх родичів. за наказом радянського комісара за три дні розстріляли і кинули в ті ж кагати смерті знову тисячі тих, хто впізнав та похоронив своїх рідних із кагатів смерті . Де поховані ці жінки – невідомо. Матеріалів цих не знайдено. Арешти проводились і потім, бо шукали всіх свідків розкопок могил. Цих людей судили за антирадянську пропаганду і відправляли у Сибір, звідки ніхто не повертався.

 … Вінницька трагедія шокувала світ. Але у нас це була страшна таємниця.»

На заході були присутні: внучка – Орел Олена Анатоліївна репресованих Просоловської Антоніни Олександрівни та Просоловського Станіслава Станіславовича та дружина – Веретинська Наталія Григорівна Веретинського Юрія Леонідовича, внука, репресованого Ростецького Івана Петровича.

Олена Анатоліївна не з слів, а з історії власної родини знає, що таке бути рідними репресованих і розповіла історію своєї родини. Від її розповіді щиміло у серці і сльози наверталися на очі. Важко уявити, що пережила родина.

Веретинська Наталія Григорівна розповідала,що в їхній родині всі мовчали і ніхто про це не говорив.

У Вороновицькій бібліотеці знаходяться 5 томів книг «Реабілітовані історією. Вінницька область». Працівники бібліотеки розробили бібліографічні покажчики, у яких подані короткі біографічні довідки про громадян смт.Вороновиця, та окремо про громадян с.Комарів, які постраждали від політичних репресій.

В нашій історії дуже багато трагічних сторінок. І дуже важливо розуміти : якщо ми хочемо побудувати нову, сучасну Україну, яка б базувалася на принципах людяності, добра, справедливості, то ми повинні про це пам’ятати.