Щороку у четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять мільйонів жертв голодоморів. У ХХ столітті українці пережили їх тричі.
Страшні сторінки Голодомору 1932-1933 роках.
Історія свідчить, що не обминув голодомор і Вороновицьку ТГ. За статистикою у Вороновицькій ТГ померло 8 262 чоловіки (тобто кожен п’ятий).
Спогади людей які пережили голодомор 1932-1933 роках.
Майструк Олена Вікторівна 1925 р.н.: « Мені було 9 років, коли від голоду, важкої роботи та хвороби померла мати, залишилось нас троє – старша сестра,я та брат. Я була дуже цікавою та хитрою дівчинкою, ходила з сестрою по п’ятах і просила їсти, а в хаті порожньо. Я оббігала всіх сусідів, надіючись, що хтось щось дасть. Гнилу картоплину знаходила на городі, у лісі їла все, що знаходила, найбільше було цвіту з липи та березового листя. »
Кудлаєнко Олена Олексіївна 1923 р.н.: « Гарними господарями було мої батьки. Виховували 4 доньки. Мали в господарстві коня, корову, вівці,добротний дім. Та одного дня 1933 року прийшли комсомольці-активісти й забрали все, що було надбано важкою працею, навіть висипали на двір кашу з горщиків. У той голодний 1933рік їли зелене листя липи, рятувала дітей мати – була гарною поварихою, варила їсти в полі, тож приносила тож приносила дітям жменю гороху чи зерна. Варила юшку, пекла млинці, ще й з сусідами ділилися. Ось так і вижили. »
Містота Олексій Олексійович 1914 р. н.: « Народився, коли батька вже не було в живих, мати залишилася з трьома маленькими дітьми. Сім’ю обсіли голодні злидні 1933 року. Ранньої весни мати, зав’язавши меншим дітям ротики хустиночками, йшли рвати березові бруньки, щоб потім зварити шліхту. А Олексій звозив на кладовище тіла мертвих односельчан, скидав їх у яму, за що отримував кухоль мамалиги. Одного разу побачив під плотом тітку Тетяну, яка сиділа з немовлям біля грудей, а на коліна схилилася голівка 5 річного сина. Думав, заснули, а вони – мертві.»
Яременко Павло Никифорович 1917 р.н.: « Восени 1932 року селяни, які записалися до колгоспу, не одержали хліба, а в одноосібників забрали все, що вони виростили на своєму полі. До нового 1933 року ще якось горя з бідою дотягнули, бо взимку заощаджували на весну: сушити лушпиня, товкли в ступі і додавали до муки. Щоб не вмерти з голоду, заготовляли щавель, кропиву, пекли з лободи млинці, варили юшку з равликів, яких збирали в лісі. Людей, які вмирали з голоду, ніхто на кладовищі не ховав, а скидала усіх в глибокий рів. В нашій сім’ї вмерло троє дітей: мій братик і дві сестри. Ми з матір’ю возиком вивезли їх на цвинтар, замотаних в рядна. Ноги мого братика волочилися по землі, але я не мав сили їх, а ні підняти вище, а ні везти візок.»