Кожну четверту суботу листопада ми поминаємо жертв Голодомору.За оцінками істориків, понад 7 мільйонів українців в Україні та 3 мільйони поза її межами загинули від штучного голоду 1932-1933 років.
Ми знаємо про голодовку (ще саме так називали наші діди трагічні події 1932-1933років) з переказів батьків, зі сторінок книг чи кадрів кінофільмів.
В незалежній Україні ніхто не боявся згадувати ті події. Очевидці розповідали, із болем у голосі та сльозами на очах, про те, що їм довелося пережити та очевидцями чого вони були.
Цьогоріч Музей Голодомору ініціює акцію «Збережи пам’ять – передай правду». Щоб зберегти історію народу – розкажіть історію своєї родини, запишіть свідчення очевидця та передайте їх до Музею Голодомору: memoholodpress@gmail.com.
А ми розповімо про Вороновицю …
Не оминув Голодомор і наше селище. За історичними даними у тогочасному Вороновицькому районі на лютий 1932 року проживало 43145 чоловік, а в листопаді 1934 року – 34883. Кожен п’ятий житель району помер, більшість з них від голоду. Були у Вороновиці й випадки канібалізму. Та в офіційних документах, в графі «причина смерті» зазначалися різні діагнози, проте в жодному випадку не вказувалося, що людина померла від голоду…
Спогади очевидців:
Майструк Олена Вікторівна 1925 року народження, згадує: «Я була ще зовсім дитиною, коли від голоду та важкої роботи померла моя мати. Нас залишилося троє – старша сестра, брат і я. Я пам’ятаю, що ходила по п’ятах за сестрою і просила їсти, а вона мені надає штурханів та вижене з хати і зачине двері на засов. Я оббігала усіх сусідів, надіючись, що хтось дасть їсти. Бігала по городах, шукала гнилу картоплю, у лісі їла все, що знайду – листя та цвіт з липи.»
Гульчак Петро Іванович розповідає: «Я був підлітком, але те, що бачив запам’ятав на все життя – коли від голоду на вулиці під тином помер мій батько. Згодом не стало мами. Мене найменшого забрав батьків брат на виховання. Не було, що їсти, у що взутися та одягнутися, а я дуже хотів ходити до школи.»
Вдовиченко Любов Афанасіївна, 1919 року народження: «Нас у сім’ї було четверо дітей – три брати і я. Батько наш був майстровий – будував у Вінниці одноповерхові приміщення лікарні ім..Пирогова. Там будівельникам давали пайки хлібом та крупою. Тато збирав харчі за тиждень. Мати мене одягала, мастила лице сажою, на голову порвану хустину, а через плече – торбина. Дуже наказувала не йти дорогою, ховатися від людей, бо ходила мова, що ловлять і їдять дітей. То мене виводила на залізничну колію і я по ній до вечора доходила до тата. Забравши харчі я поверталася назад. Так ми всі вижили у той страшний, голодний 1933 рік.»
Яременко Павло Никифорович 1917 року народження: «Восени 1932 року селяни, які записалися до колгоспу, не одержали хліба, а в одноосібників забрали все, що вони виростили на своєму полі. До нового 1933 року ще якось дотягнули – сушили лушпиння, товкли його в ступі та додавали до муки. Масовий мор людей припав на лютий-березень. Людей, які вмирали з голоду, ніхто не хоронив, а усіх скидали у глибокий рів. В нашій вмерло троє дітей: брат і дві сестри, ми з мамою возиком везли їх на цвинтар, замотаних у рядна. Ноги братика волочилися по землі, а я не мав сили їх підняти вище…»
Сологуб Ганна Федорівна: «Нас в сім’ї було троє – я, сестра і брат. Мені досі в пам’яті стоят гіркі пахощі вареного, гнилого буряка. А ще млинці із листя та лушпиння. Мама водила нас на берег рвати щавель. Ми назбирували повні кошики та носили на кухню одній куховарці, а вона за це нам давала маленькі бухінчики хліба.»