Село Побережне

Село Побережне (до 1968 року мало назву – Зарудинці) своє літочислення веде з 17-го століття. За словами старожилів село в глибоку давнину було дуже маленьке і в народі носило назву «Чайка», тому, що було розташоване на пагорбах і берегах річки Галичина, ліва притока річки Воронка і мало птахоподібну форму (два крила і хвіст).

Ще одна назва, що згадується в історичних документах – Зарудинці. Назва ця пов’язана з прізвищем старшини Заруди, який тут оселився і був на чолі общини, яка існувала в селі.

Побережне у 1825-1860 рр. спадкове володіння старости ново-подільського Михайла Островського .

На той час в селі була дерев’яна церква Івана Богослова , яка мала чотири мідні дзвони. Була корчма та винокурня, млин , сілька економія, покої , кухня , конюшня , амбари і хліви з худобою. Всього було 50 дворів , жителів – 211 (106 чоловіків , 105 жінок).Основний вид діяльності – хліборобство.

Розвиток освіти в селі сягає своїми коренями в позаминуле століття. Перша згадка про школу датована 1867 роком. Її відкрив при церкві старший приходський священник Доміан Бабецький. Це була парафіяльна школа, що належала до розряду початкової освіти.

На початку ХХ століття в селі початкова освіта продовжила своє існування. В центрі села в 1901 році був побудований великий будинок для священиків. Цей будинок в роки радянської влади був клубом і довгі роки школою.

Буремні роки Революцій, страшні роки Голодомору не оминули наш край, зокрема Побережне. Не одного господаря розкуркулила влада, а все майно відібрали у колгоспи. Важко пережили 1932-1933рр. жителі Побережного, збирали мерзлі картоплю та буряки, товкли цвіт липи та акації. Так і вижили… За офіційними даними під час голодомору у 1932–1933 роках, проведеного радянською владою, загинуло 34 особи, але це не повна статистика.

У червні 1941 року розпочалася війна, а вже з вересня 1941 року на території колишнього Вороновицького району боротьбу з окупантами розгорнули 3 підпільні групи. Згодом виникла ще одна група в Зарудинцях , яку очолив Павло Тимофійович Гармідер.

Визволення, знемагаючим від фашистського гніту селам, принесли у березні 1944 року 306,183,241,221,237 та 70 гвардійська стрілецькі дивізії 38-ї армії, якою командував генерал армії , а згодом – маршал К.С.Москаленко . При чому окремі села звільнялися двічі (на початку січня 1944 р. 1-ша та 40-ва бригада танкової армії генерала М.Ю.Катукова здійснили глибокий рейд і звільнили Вороновицю , Степанівку,Зарудинці (Побережне), Комарів , Гуменне , але з часом відступили.

Після остаточного визволення почало розбудовуватися та збільшуватися село. Будувалися будинки, закладалися нові вулиці та створювалися молоді сім’ї.

У 1959 році голова колгоспу Лисий Федір Філімонович віддав будівництво контори колгоспу під школу. Самі учителі крили дах, мастили стіни. Жителі села організували толоку.

До початку 1960 року потрібно було перейти в нову школу. Цього року були привезені заготовки парт на чотири класи, які збиралися на уроках трудового навчання.

У 1959році – село повністю електрофіковано, а у1962 році з’явилися перші телефонні номери.У 1964 році збудовано сучасне приміщення ФАПу.

У 1968р. село Зарудинці було перейменовано на Побережне. Зміна назви була викликана тим, що село спочатку належало до Обіднянської волості Брацлавського уїзду, потім стало частиною Немирівського району. А в цьому районні уже було село, яке також носило назву «Зарудинці». І тому виникла необхідність змінити назву.

У 1973 році Побережне повернулося до Вінницького району.

У 1974 році побудовано будинок культури.

На сьогодні у Побережному працює навчально-виховний комплекс, бібліотека, будинок культури, фельдшерський пункт, магазини. Землі обробляють фермерські господарства та одноосібники.

Побережненська сільська рада, до якої входять села Побережне і Кордишівка, входить до Степанівського старостинського округу Вороновицької територіальної громади.