Історія Воловодівки

По обидва боки річки Сібок розташоване затишне село Воловодівка.

Точної дати заснування села не відомо, але є документи, які свідчать про те, що дана місцевість почала заселятись в кінці ХVIIIст. виселенцями з села Ковалівки, яких привабили родючі землі.

В кінці ХVIIIст. тут був степ і воловодівчани розводили багато худоби, продавали волів, тому є така версія, що назва села походить від слів «водити воли» – Воловодівка.

На правому березі р. Сібок знаходилась панська гуральня, а вище , на в’їзді в село, маєток пана Грохольського, якому належала Вороновиця і навколишні села. Поміщицькі будинки були частково розібрані та спалені під час революції 1917р.

В 1861р., після звільнення від кріпосної залежності, в селі був побудований пам’ятник: бетонна споруда конусоподібної форми з хрестом. Пам’ятник стоїть на городі Сарахман Ніни Григорівни – тоді це був центр села. На пам’ятнику поставлена дата маніфесту царя Олександра І про звільнення і дата реставрації пам’ятника священиком Никоном в 1942 році, коли німці дозволили відкрити церкву. Напевно жителі села були досвідчені і досить заможні, про це свідчить досить монументальний пам’ятник.

Заселення місцевості йшло досить інтенсивно. Уже в 1865 році в селі була церковно-приходська школа, яка розташовувалась в хаті одного із селян і складалась з однієї класної кімнати та квартири вчителя. Учнів І-ІV класів навчав один учитель, а в класі навчалось по 18-22 учні.

В 1888р. за кошти Земства була побудована типова школа, яка проіснувала до 1975р.

Брацлавські повітові відомості повідомляли, що: в 1915р. в школі вчилося 182 учні та це не всі діти, адже в селі було 150 хлопчиків і 124 дівчинки шкільного віку. Від Земства школа отримувала 420 рублів, від Святого Сеноду 780 руб. на рік; учитель одержував зарплату 90 руб. на місяць, на опалення – 33 рублі, на сторожа -15 руб., на освітлення – 5 руб., на ремонт будівлі школи – 8 рублів.

Першим учителем школи був Булейко Володимир Ілліч, із с. Зарудинець (Побережне), який закінчив Чуківське дворічне училище в 1895р. В 1915р. учитель Булейко за десятилітню працю і в честь 300-річчя царювання династії Романових одержав срібну медаль.

Завідуючий школою був протоієрей Никонор Салуха. Друга вчителька була Анна Диренська. Володимир Булейко брав участь у першій світовій війні.

В 1937р. школа була реорганізована з початкової в семирічну.

Церква в селі була побудована за кошти громади в 1897р. Населення правого і лівого берега Сібка змагалось – на чиїй стороні будувати церкву. Перемогла ліва сторона, так як вони перші завезли будівельні матеріали, то й збудували там церкву.

Цеглу робили на місці, біля будівельного майданчика. Були змайст¬ровані печі, возили глину і випалювали цеглу на місці, у суміш добавляли яйця, які зносили селяни. Весь будівельний матеріал везли з місцевого лісу, керував будівництвом отець Никонор Салуха. Майстрів – будівельників і художників – наймали за гроші, які жертвувало на будівництво все село. До війни на видному місці в церкві висів портрет Анастасії Гусак, яка найбільше пожертвувала на будівництво Храму.

За часів Сталінських репресій і гонитв 30-40-хх років в церкві перші колгоспники зберігали збіжжя, потім використовували як клуб. Кажуть, що Бог тяжко наказав тих, хто витанцьовував в церкві.

Після війни зменшились гоніння на церкви і віруючих. Церкву реставрували, а от церковний паркан так і не відновили.

Радянську владу в селі проголошено в листопаді 1917р., остаточно вона перемогла в червні 1920р. Конфіскацію і розподіл поміщицької землі селянам проведено під керівництвом ревкому і комнезаму навесні 1921р. Польські війська були в селі всього 2-3 тижні і шкоди ніякої не заподіяли.

В період з 1917 по1922 рік влада в селі мінялася, були створені органи самоврядування від Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського. Поміщицька земля була по¬ділена між селянами в 1921р. З приходом Радянської влади, з 1922р, створено комітет бідноти, радгосп. А в часи політики НЕПу на селі почалося відродження господарства, розшарування на бідних, середняків і заможних.

В 1925р. створено Комсомольську організацію, секретарем якої був Хрипун Іван Мусійович. В 1929р. Радян¬ський Союз взяв курс на колективізацію сільського господарства, в цьому ж році створено в селі три колгоспи. В селі Воловодівка головами колгоспів були Дащенко Іван і Шевчук Іван; на хуторі Шевченка в колгоспі «13- річчя Жовтня» головою був Буртов Пилип Андрійович. В цей час село відносилося до Вороновицького району. Технічне обслуговування колгоспів проводила МТС Вороновиці, в якій були трактори ХТЗ, ЧТЗ на зразок «Фурдзону». Перший трактор «Фурдзон» з’явився в 1928р.

«Червоний плугатар» мав 2170 га орної землі, 400 коней, 40 волів, 200 возів, 175 плугів, 8 сівалок, 400 борін, 100 саней та інше.

Колгосп «13-річчя Жовтня» мав 450 га орної землі, 100 коней, 20 волів, 80 возів, 20 плугів, 2 сівалки, 100 борін, 20 саней. На вічне безплатне користування землю вручено колгоспу в 1936р.

Створення колгоспів на селі відбувалось дуже болісно, адже в колгосп записували під страхом розкуркулювання і висилки в Сибір.

В час колективізації сільське господарство в селі було досить зруйноване, а у 1932р. почався Голодомор. В селі померло від голоду 568 чоловік. Про це в краєзнавчому музеї школи є спогади односельчан, що пережили цю трагедію. Влада організувала повністю вивіз хліба з колгоспів. Рейдові бригади шукали хліб в кожному селянському господарстві. Сільські активісти за¬бирали запаси навіть із горщиків і не тільки хліб, а й овочі. Було жорстоке переслідування за крадіжку колгоспного майна. За 5 колосків пшениці садили в тюрму, висилали в Сибір. Наприклад, Будяк Софія сиділа рік в тюрмі за крадіжку торбини колосків, а її однорічна дитина померла вдома без матері.

22 червня 1941р. почалася Друга світова війна участь у якій брали воловодівчани. Загинуло на фронтах війни 140 чоловік. Нагороджено орденами і медалями 195 чоловік.

17 липня 1941 року німці вступили в село Воловодівку. В селі було організоване підпілля. Організатором його був Буряк Дмитро Семенович, директор Обідненської школи. Активними учасниками підпілля були: Будяк Антін Андрійович, Гуляс Кузьма та ін. ( було 11 партизан ).

Чорната Данило загинув біля станції Фердинандівки в сутичці з фашистами. Чорний Адам (після війни – викладач Київського політехнічного інституту) був самим активним учасником партизанського руху.

Будяк Фросина Андріївна, як медичний працівник, таємно допомагала партизанам здобувати необхідні медичні препарати. Всі вони були учасниками партизанської боротьби в загоні «За Батьківщину», центр якого був в Шебелянському лісі.

Воловодівку визволяли від німецьких фашистів двічі. Перший раз на Різдво–1944р.

При першому визволенні наші війська не змогли закріпитися на зайнятих позиціях, вони змушені були відступити. Половина села була спалена. Бійців, що загинули, односельчани потай захоронили де змогли.

Під час боїв за село загинув в повітряному бою Петро Григорович Дилько – льотчик, який з перших днів війни воював на фронтах, брав участь у боях на Карельському перешийку, за Київ, Вінницю, Курськ, форсував Дніпро. Капітан Дилько був дійсно льотчиком – асом, наганяв жах на ворогів. 15 січня, виконуючи секретне завдання, облетіти ставку Гітлера «Вервольф», командир 2-ї ескадрилії 235-го штурмового авіаполку капітан Петро Дилько загинув біля хутора Шевченко. Поле, на якому збили літак Героя носить назву «Поле Дилько.

Наші учні зустрічалися з його однополчанами- героями Великої Вітчизняної війни- Денисенком, Красиловим, Козаковим, з братом Дилька і Марією Іванівною- жінкою Петра Григоровича, яка служила в цьому ж авіаполку. Всі вони підтвердили, що за літаком Дилька німці полювали і ось над Воловодівкою і стався цей останній бій.

Відступаючи від ворога рота бійців втратила свого ротного, вони на хвилину вирішили зупинитися і похоронити командира по-людськи. Ця хвилина коштувала їм всім життя: пронісся німецький літак і скосив їх усіх.

Вдруге село визволяли 15 березня 1944р.після запеклих боїв в районі Липовця, де загинули і наші односельчани, що відступили з військами після першого визволення. Польові воєнкомати їх організували в діючі військові частини, і вони були кинуті в перші ж бої.

Село визволяли танкісти двічі Героя, нашого земляка, генерала Бойка. Сам генерал згадує в своїх мемуарах про цей день, як дуже важкий: на Вервихвості (так називаються наші важкодоступні весняною негодою місця), танки не могли пройти, німецькі літаки знову і знову кидали бомби, горіли танки, гинули люди. На території села підбито 6 танків. Половину села було спалено.

У братській могилі в селі поховано 85 визволителів, які йшли, відвойовуючи свою рідну землю, крок за кроком.

В час відступу наших військ, важко поранений в ногу, Солнцев Анатолій Федорович – росіянин, не міг пересуватися і наша односельчанка Гусак Галина Захарівна забрала його в хату до себе і доглядала, стараючись вилікувати його. В той час, в умовах окупації, вона кілька місяців боролася за його життя, переховуючись від німців і ризикуючи власним життям. Але врятувати його вона не змогла. Він помер. Жінка таємно похоронила його біля своєї хати, а документи залишилися в неї. Після визволення села, всіх воїнів, що загинули і Солнцева, в тому числі, було перепоховано у братську могилу на цвинтарі. Галина Захарівна в ті дні, зразу ж після визволення, звернулася до керівників села і здала його документи в сільську раду. Пізніше юні слідопити Воловодівської школи під керівництвом учительки Магденко М. Ф. написали листа на його домашню адресу у Московську область.

На лист відповіла сестра і в 1975р, на День Перемоги вона приїхала у Воловодівку та зустрілася з Галиною Захарівною Гусак, односельчанами і юними слідопитами школи.

В червні 1950р. колгоспи села були об’єднані в один колгосп імені Молотова, який в 1957р. був перейменований в колгосп «40-річчя Жовтня». За головування Кузьменко Давида Сазоновича колгосп був мільйонером.

Населення в селі становило 1341 чоловік, земельні угіддя-3019 га, спеціалізувався колгосп на вирощенні зернових і технічних культур, мав розвинуте тваринницьке господарство м’ясо-молочного напрямку. В розпорядженні колгоспу було 21 трактор, 16 комбайнів, 15 автомашин.

На території села було побудовано клуб на 400 місць, медичний пункт, промисловий і продуктовий магазини, майстерня побутового обслу¬говування, баня. В 1967р. в господарстві було: 30 тракторів, 16 комбайнів, 16 вантажних машин, 2 легкових, 360 голів великої рогатої худоби, прибуток колгоспу – 707 тис.крб., побудовано 7 капітальних тваринницьких приміщень, 2 зерносховища, водонапірну башню, автомобільний гараж, млин.

В 60-70-хх роках у Воловодівці була восьмирічна школа, а на хуторі Шевченка – початкова, яка із 1970р. перестала існувати.

До села була побудована шосейна дорога в 1969-1971p., коли головою сільської ради був Кирилашенко Корній Терентійович. По центра¬льній вулиці було збудовано тротуарні доріжки, під час газифікації села, їх зруйнували.

Ще з часів Столипінської реформи, воловодівчани почали будуватися біля своїх земель. Оселі були побудовані біля трьох ставків, по дорозі до села Щасливої. Тоді ж був забудований і хутір Шевченка.

Сучасна школа була здана в експлуатацію в 1975р. Вона будувалася за кошти держави, колгоспу і силами односельчан. В 1999р. школа ліцензована як середня; з роками зменшується кількість жителів села і учнів школи. Якщо у 1975р. в школі було 203 учні, то в 2003р. – 93 учні, в 2010р.- 57 учнів, жителів – 468, в 2021р. -38 учнів, а жителів – 361.

Колгосп в 1990 році було реорганізовано в КСП «Сібок», а зараз створено ПрАТ «Воловодівка». Товариство займається вирощуванням зернових і технічних культур. Є в селі фермерські господарства та одноосібникиі, які самі об¬робляють свої земельні наділи: Марухно Василь Петрович, Поліщук Василь Дем’янович, Грушко Василь Мусійович, Сіроштан Віктор Васильович, Мендусь Володимир Миколайович,сім’я Кузьменко Василя Никифоровича, сім’я Пшеців , сім’я Магденків, мають свої трактори та ін. сільськогосподарську техніку.

На сьогодні Воловодівка та хутір Шевченко є частиною Степанівського старостинського округу Вороновицької територіальної громади, старостою округу є Сергій Зашкарук.